«Imige.ua» пропонує читачам бесіду журналістки Людмили Стельмах із художницею Людмилою Семикіною.
Приємно було почути від Людмили Володимирівни Семикіної – однієї з найобдарованіших наших художниць - про відвідини її майстерні Віктором Андрійовичем Ющенком. Отже, він, як і наша інтелігентська еліта, усвідомлює, чим є мистецтво Людмили Семикіної для України.
Водночас боляче, що багато українців не знають ані про її творчість, ані про трагічно-щасливу долю. Адже талант – це щасття, дар Божий.
Дванадцять років тому виставка текстильної пластики Людмили Семикіної «Високий замок», що експонувалася в Українському домі, буквально приголомшила дивовижною образною мовою, творчою уявою і фантазією. А ще - сучасним, навіть модерним, разом із тим глибинним переосмисленням прадавньої культури України. «Високий замок» - зразок високого мистецтва, що викликає подив, захоплення й бентежні відчуття.
Мені здається, ще не існує усталеного мистецтвознавчого терміну щодо незбагненної унікальності творчого доробку художниці, і, на мій погляд, у неосяжному художньому світі немає тому аналогів. Я називаю роботи художниці Семикіної «скульптури в тканинах».
* * *
- Пані Людмило, Ви починали, і досить успішно як живописець. Що заблокувало Вашу працю тоді, в 60-х роках? Чи не знищення вітражів у Київському університеті?
- Так, до 150-річчя з дня народження Т.Шевченка (1964р) нам замовили вітражі з портретом поета для фойє Червоного корпусу. Роботи йшли дуже успішно.По периметру вітражу було написано: «Возвеличу малих отих рабів німих. Я на сторожі коло їх поставлю слово.» Ці рядки цензурно не узгоджувалися з дозволеними до цитування словами «і мене в сім′ї великій, в сім′ї вольній...», тобто з'являвся «не той» акцент.
- Саме це і було причиною знищення вітражів?
- Не могли ж допустити звучання цих рядків на всю Україну. Вони мали занадто символічний характер. Ці слова буквально вистрілили. Вони стали девізом усіх шістдесятників. Кожен з нас, художників, сказав собі «я возвеличу». Як клятву.
Несподівано з′явився незнайомець і прошипів: «За два дні не буде голови Шеченка». А художник Заливаха відказав: «Ви краще дбайте про свою голову». Потому приїхали машини з якимись людьми, охоронець, раніше такий шанобливий, схопив мене за плечі і потягнув, поволочив з університету по залізних сходах. Майже в безтямному стані від шоку, від стресу я волала про допомогу.
Готовий вітраж опечатали і задрапірували - заарештували. Власне, за тією оксамитовою драпіровкою вже нічого не було. Страшні чорні діри.
Та влада боялася перебільшити національне звучання великого свята, боялася самого Шевченкового духу. Ясна річ, і з Москви була вказівка уникати зайвої патетичності, аби не збуджувати національний дух – адже для них це було «мероприятие».
- Ось тоді Вас уперше виключили зі Спілки, чи не так? Багато хто з нас добре пам’ятає, що виключення з офіційної творчої спілки унеможливлювало будь-яку публічність творчої діяльності - ані тобі виставок, ані видання книжок.
Але знаю, що за два роки Вас поновили в Спілці художників і майже одразу виключили вдруге. За лист на захист В′ячеслава Чорновола?
- Так, це було вже друге виключення. Ми виступили проти закритого суду, власне, судилища над журналістом.
- Якщо я не помиляюся, 138 осіб підписало цей лист? Згадайте, прошу, хто був серед «підписантів».
- Всього 139 – Микола Амосов, Олег Антонов, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Олесь Гончар, Сергій Параджанов, Василь Стус, Михайло Стельмах.
- Михайло Стельмах?!
- (здивовано) А Ви, пані Стельмах, цього не знали?
- Мені прикро, але ні. Михайло Панасович був стриманою людиною. Втім, дещо він розповідав. Зокрема детальніше розповів мені історію, пов’язану зі знаменитою працею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), яку я таємно читала в «самвидаві» (ще до того, як ввійшла в сім′ю Стельмахів). Іван Михайлович Дзюба написав про звернення до ЦК КПУ групи діячів культури: Михайла Стельмаха (тоді депутата Верховної Ради СРСР), Андрія Малишка та Георгія Майбороди, - щодо обшуків, політичних арештів і допитів серед молоді Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя та Луцька.
- Михайло Стельмах зробив свій вибір. Кожен мусив зробити вибір. Відчайдушний виступ І.Дзюби, як і лист на захист Чорновола, були ознакою людської совісті.
- Вас тягали до КДБ, шість разів намагалися позбавити майстерні. Вам було страшно? Вам не казали, що це небезпечно, що Вас кинуть до в’язниці або в психушку?
- До мене прийшла художниця Алла Горська з пропозицією підписати листа. Я спитала: «Це серйозно?» – «Це дуже серйозно». – «Це небезпечно?» - «Це дуже небезпечно». Так, мені було страшно. Страшно... залишитися підлою людиною. Як глянути в очі, наприклад, Василеві Стусу й тисячам із тих, хто пішов у чорну ніч. Це було запитання не тільки до самої себе, це був виклик тому часові. І певна категорія людей відважилася. Алла Горська ніби надягла на мене корону, коли підтримала моє відчайдушне рішення.
- Дозвольте мені, пані Людмило, інтимне запитання. Знаю, що Ваш чоловік, теж художник, не підтримав Вас тоді. Може погроза розлученням - то був з його боку такий собі шантаж, щоб врятувати родину?
- Це було ще трагічніше, і виходило за межі родини. Спілка художників накручувала його і зробила мене, дружину, в його очах злочинницею. І він мене так і сприймав.
- Навіть так?!
- І я його позицію сприймала теж трагічно.
А ще мені дуже боліло через зневагу до нашої культури в ті роки і в тій країні.
- Мені здається, що одним із Ваших перших протестних кроків після виключення було намагання вдягнути інтелігенцію 60-х. Я памам′ятаю, мало не пів-Києва (без перебільшення) ходило у Ваших сардаках і кіптариках!
- З одного боку, це був стиль утилітарно-прагматичний, але з художнім підходом. З другого – я намагалася зачепити той ген, що живе в людині, навіть підсвідомо, притлумлено жевріє. Ми намагалися визнати про наше минуле, якого нас позбавили, дійти до свого коріння. Метою було не відлякати етнографізмом, а переосмислити національні традиції. Бо сірий колір (в данному випадку - шинельне сукно-«уцененка») є традиційним протягом століть, навіть тисячоліть. А ще хотілося виручити студенство, інтелігенцію, які були не тільки скромно, але й бідно вдягнуті – так собі, по-радянському. Всі сприймали із захопленням, наприклад, Світличного, Стуса, чи Горську в цьому вбранні, навіть серед яскравого гуцульського одягу.
- Одяг захищає? Горда людина, навіть бідна, не ходить у лахміттях, так?
- Одяг захищає часом не тіло - душу. Моральний захист.
- Вже тоді мені, зовсім молодій, в тому одязі вбачалося щось сучасно-елегантне; не розцяцьковане, а стримано-лицарське і водночас наближене до мистецтва. Ну і треба ж було на щось існувати… Хоча тоді людина іноді намагалася не так прожити, як вижити.
- Так. Художник Опанас Заливаха написав мені в листі: «Людо, як важко бути українцем».
А щодо заробітків...Опосередковано і ця необхідність привела мене до Полісся, до того, що згодом вилилося в скульптурні строї «Княжої доби» і «Високого Замку».
- Пані Людмило, давайте нагадаємо читачам, що таке стрій, строї. Стрій – старе українське слово, що означає не просто вдягачку.
- Дійсно, не звичайний одяг. Стрій, строї - святкове вбрання, шати.
-Людмило Володимирівно, чому саме сиві ліси Полісся, а не, наприклад, яскравий буйний світ гуцульских святкових строїв?
- Полісся не могло не зачепити, адже там починалася Київська Русь, витоки нашого конкретного історичного шляху. Полісся – це наші джунглі, наша краса, наша маленька Швейцарія. Тетерів із каньйонами – дивовижне явище природи.
- Назва однієї з частин Вашої неповторної виставки «Високий Замок» (1996р) - «Княжа доба». Що Ви бачили біля старовинних, напівзруйнованих полісських веж? Лицарів?
- Бачила військо, поставали князі, княгині Київської Руси. Як галюцинації. Вже не помічала дерев, кущів, конкретних буденних сюжетів Полісся – як навіювання. Звернулася я і до легенд, які поліщуки часто приносили мені в дар.
- Ваш скульптурний стрій «Князь-Дерево» б′є в серце. Що то були за асоціації? Розкажіть, прошу.
- Дійсно – саме асоціації. Дерево як мужній витвір природи, що буйно виросло прямо з гірського каміння над прірвою і… вистояло. Але з нього вийняли душу: я побачила вижжене бидлом дупло. Мужне дерево не вмерло само по собі. Його знищили. Те не лягало ні на який сюжет ані в живописі, ані в графіці. І я вирішила саме в скульптурних строях зробити гордого воїна - «Князя-Дерево».
- Не можу відвести погляду, та й не хочу, від Ваших скульптур в тканинах: сиво-сріблястого, ніжно-переливчастого «Полину», благородного «Князя-Тетеріва», що постає, як сама гідність. Не виклик – глибинна сутність нескореності. А ось блідо-золотава «Дзвінниця» - утотожнення лаконічності і завершеності. Довершеності.
Ваші строї – не копії? Образи?
- Колись Іван Світличний напророчив мені, що з часом я відійду від ХІХ ст. і обов′язково прийду до Київської Руси. Так воно і сталося – я приступила, підступилася до образів нашої історії.
- А Ваша «Сарматка» - це вже поганська тема?
- Язичницька лінія тісно переплетена з темою князівства. Тому перша частина виставки «Високий Замок» називається «Скіфський степ».
- Ваші скульптурні строї – розмова з інтелектом?
- І скіфська доба, і сама виставка «Високий Замок» - не випадкові, я дійсно йшла до інтелекту нації. Не просто розмальовувала чи розшивала. Це не повторення відомих орнаментів, не хореографія, не етнографізм в чистому вигляді. Я ж художник, а не модельєр. І таким чином я прийшла до текстильної пластики.
- Ваші строї – діалог з минулим?
- В нашій трагічній історії було зроблено все, щоб перервати естафету від нашої прадавньої аристократії до сучасної духовної еліти.
- Академік Микола Жулинський розповів, що Інституту літератури було заборонено робити розвідки глибше ніж ХVІ(!) ст. – наче в нас нічого свого не було: «моголи ми, моголи». А Ви своїми витворами намагалися заповнити цю історичну прогалину, прокласти міст між праукраїнством і сучасністю?
- Щодо сучасності... Кожна європейська столиця має музей сучасного мистецтва, донедавна Київ не мав. Тому я всім серцем сподіваюся, що проект «Мистецький Арсенал» невдовзі буде завершено. І музей сучасного українського мистецтва запрацює потужно.
- А я певна, що там буде постійна експозиція творів Людмили Семикіної, бо кожен Ваш орнамент – спадщина нашої культури, кожна Ваша скульптура варта окремої зали.
Пані Людмило, Ви дуже скромна людина, то хай Вас не збентежить наступне порівняння. Ваша творча доля, яка ще в далекі 60-ті перетнулась із Тарасом Шевченком, і нагадує мені саме долю Шевченка-художника. Йому заборонили писати олією, але крізь перепони його творчий нескорений дух вирвався геніальними кос-аральськими акварелями і казахськими пейзажами-сепіями. Вас теж позбавили можливості бути живописцем – а Ваш творчий нескорений дух вирвався високими скульптурними строями.
P.S. Доля і творчість художниці Людмили Володимирівни Семикіної... Скривджена, гнана вона створила свій «Високий Замок» і повернула нам, українцям, гідність. Її творчі роботи - відбиття інтелекту, аристократизму, обраності нашої нації. Дякуючи художниці, ми усвідомлюємо, що ми є не Малоросія, а велика-велика Русь. Через її диво-строї дух предків, як золотий гомін, розпросторюється над Україною. Байдуже чи хтось обізнаний на мистецтві, чи то людина з іншого кола – шедеври Людмили Семикіної збуджують, пробуджують усіх нас.
Дванадцять років тому кияни, іноземні гості, представники посольств мали змогу відкрити для себе «Високий Замок». Саме за ці роботи художницю удостоїли найвищої нагороди в галузі культури – Національної премії ім.Т.Шевченка .
Протягом дванадцяти років ми не маємо змоги побачити нові творчі роботи Людмили Семикіної. Дванадцять років! У ті, минулі на щастя, часи митців тортурували. А тепер – ігнорують. Байдужість, як болото.
Так хочеться сподіватися, вірити, що наші урядовці виділять кошти, спроможуться на нову виставку Людмили Семикіної в Українському Домі. З свого боку, наприклад, літературно-мистецький Фонд Михайла і Ярослава Стельмахів готовий докласти якомога більше організаційних зусиль для проведення виставки видатної художниці – Людмили Володимирівни Семикіної.
