Виступ Людмили Стельмах у Національній Спілці письменників України з нагоди презентації її книги «Мій кіт за тобою скучив» і відкриття Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів.

Шановне панство, дорогі друзі!

Щоб мені ще хотілось додати до раніше сказаного. Світла пам'ять тим, хто пішов від нас, пам’ятаймо їх. Але вшановуємо і тих, хто, на щастя, живе серед нас і на превелике щастя, творить.

Коли я беру талановиту українську книгу, то переживаю воістину магічні хвилини, і разом з тим, мене охоплюють жаль і співчуття до тих, хто ще не прочитав її.

Але ще більше співчуваю тим, хто ніколи її не прочитає. Хоч ті, інші, мабуть і не здогадаються, що вони заслуговують на співчуття.

Це є сумна правда нашого життя. І ми це добре з вами знаємо. Не хочу торкатися тут причин того. Стереотипи – страшна, майже нездоланна річ. І носіями догми, щодо української літератури саме і є, за висловом Солженіцина, «образованщина», тобто люди начебто освічені, але які не є насправді інтелігенцією. Для мене вони – уособлення густопсового міщанства і небезпечніші за люмпена, і в цьому я поділяю думку українського вченого Георгія Фініна, що займається моделюванням процесів в українському суспільстві.

Найчастіше носіями догми і є «образованщина», бо люмпен не генерує ідеї, а ті, в своїй затятості несприйняття культури рідної країни за принципом: не люблю, бо не знаю, не знаю, бо не люблю, розпалюють вогонь нетерпимості в своїй кондовій самовпевненості черні і несхильності ні до якого самоаналізу. Вони позбавили себе знання нашої прекрасної літератури з її лукаво-мудрим гумором і мовними розсипами.

Сперечатися з ними марна праця, але є наша молодь, наші діти. І я радію, коли чую від них слова захоплення, наприклад, Плужником чи іншими поетами «розстріляного покоління», так званими київськими неокласиками (університетська професура, винищена в 30-ті роки).

А щодо моєї скромної праці, то якщо читачеві передасться палка любов Михайла Панасовича, Ярослава Михайловича і моя до нашого рідного слова і хоч десятеро, п’ятеро візьмуть потому книгу Анатолія Дімарова, Євгена Гуцала, Григіра Тютюнника, прочитають бодай декілька віршів наших прекрасних поетів, яких я з любов'ю та захопленням цитую в своїй книзі, то я буду щасливою. І волітиму думати, що працювала недарма, і що не втрачено надію і віру в пристойне, інтелігентне існування моєї країни.