«СТОЛИЧНЫЕ НОВОСТИ» №11

29.03.2005

Ода сміхові

Коли я була зовсім маленькою, то повсякчас сміялася. Я собі так думала, що завжди усміхнену людину десь там колись поцілував янгол. А коли трохи подорослішала, то з великим здивуванням помітила, що, мабуть, це не всім до вподоби. Згадую, як ми з мамою, гостюючи в селі, одного разу аж закочувались від сміху, а якийсь дідок досить добродушно, але несхвально кинув: "О, раденькі, що дурненькі. Покажи їм пальця – і вони вже регочуть". І таки покрутив перед нами своїм трохи кривуватим, вузлуватим мізинцем. А ми з мамунею на те вже згинаємося від реготу. Дід сплюнув і пішов, буркотячи: "Що здорове, що мале – один розум". Спасибі, мамцю моя дорога, що ніколи не вбивала мій сміх, хоч нелегкі були часі: коли я вперше побачила скибочку "французької" булочки, то спитала: "Мамо, це "пирожное"?"

З роками я із співчуттям зрозуміла, що нашим людям часто й не до сміху. І чужа радість часом викликає у них роздратування. І навіть недоброзичливість. Гадаю, не мені одній знайоме відчуття затишку серед незнайомих людей за кордоном. Випадково схрестишся поглядом з перехожим – а на зустріч тобі спалах легкого, милого усміху. Не формального, як знаменита "американська посмішка", щодо якої в нас завжди глузували, хоч мушу сказати, що й вона, як і диснеївські фільми, рятувала американську націю в часі Великої депресії. Так-так, саме рятувала. Відтоді ж повсякчасна готовність до усмішки стала невід’ємною часткою тамтешньої побутової культури і цивілізованості.

Згадаймо вираз облич наших колишніх урядовців. Перед радянськими святами газети друкували портрети членів політбюро. Жах! Наче застиглі зловісні маски – "ні посмішки, ні сльози" (Ліна Костенко). Здається Валерія Новодворська дотепно назвала ці обличчя "каменними жопами".

А оце зараз йду собі селом, де моя дача, і дивуюся, чому дітки назустріч здоровкаються, а не посміхаються. Ну, ясна річ, як бавляться, то, як усі діти світу, регочуть, а щоб просто так посміхнутися – ні. Немає такої традиції. Радше почуєш: "Чого дарма зуби скалити?". А якщо якась з дівчат чи молодиць годна до усіх посміхатися, то й вже поголос по селу, мовляв, хлопців принаджує, кокетує. І вже скоса на неї поглядає навіть власний чоловік, чого це вона усюди шкіриться.

А я собі так мислю: здатність до усмішки – то Божий дарунок, гнобити та придушувати її – великий гріх. І, до речі, сміюнці та сміхуни живуть набагато довше за "похмурців".

Все ж плекаю надію, що обличчя моїх земляків дедалі частіше будуть осяяні посмішками. Не дарма ж весь світ обійшла фотокартка сонячно-усміхненого Ющенка, що притискає до себе свою дитину. А личко леді Ю., обрамлене золотавою кіскою, нагадує мені розквітлий сонях – здається, бог сонця Геліос поцілував її в тім’ячко. Люди не змінюються зненацька, але якщо посміхаються, навіть говорячи про не дуже веселі речі, лідери, то за ними посміхатиметься і нація.

І усміхнений, заллятий жовтогарячим світлом Майдан теж вселяє велику надію. Тож давайте осміхатися, сміятися, реготати, сокорити, лебедіти... Повірте, це теж один із шляхів до нашого достойного цивілізованого буття.

І ще таке: особисто мені симпатичний пан Кінах в часи свого прем’єрства, чесно кажучи, наганяв смуток суворим виразом обличчя. Десь чула, що на чийсь закид він відповів, що, мовляв, коли в Україні буде добре, то й він тоді посміхатиметься. Дозвольте не погодитися і нагадати заповіт наших дідів: "Як ти смутишся – вороги тішаться". Не випадково могутня бетховенська "Ода до радості" стала гімном Європи, викликаючи в людей піднесення і віру в найкраще. Ті самі емоції, які, напевно, не лише я відчула, коли лунала ця ода в фіналі концерту на честь інавгурації Президента в Палаці "Україна".

Тож усміхаймося, хоч щоб воно там було – своїм дітям і один одному, на вулиці та вдома. А згодом, може, й наші депутати звертатимуться до нас з теплішими обличчями та інтонаціями.

Тож до Європи – з посмішкою?