Сьогодні рубрика «Діалоги» присвячена творчості українського драматурга, письменника, перекладача Ярослава Стельмаха.

Публіцист, театральний оглядач Людмила Стельмах веде розмову зі старійшиною режисерського цеху Едуардом Митницьким, режисером, письменником, театрознавцем Лесем Танюком, журналістом, театральним критиком Сергієм Васильєвим і знаним актором театру і кіно Олексою Вертинським.

Л.С . - Кожна країна має багато прозаїків, поетів, а от щодо драматургів – то загал знає обмаль імен із кожної країни. Бо драматург – штучний товар, писати п’єси – особливий хист.

Едуарде Марковичу, якось Ви сказали в передачі «Золоте Руно», що в п'єсах Ярослава Стельмаха – особливий дар передбачення, як це ми можемо бачити сьогодні. Дар передбачення є суттєвою складовою художньої обдарованості?

Е.М. - Для мене особисто, і не тільки для мене, великим болем і втратою було те, що Ярослав Стельмах так раптово і зарано пішов із життя. Ви, пані Людмило, мабуть, як ніхто знаєте, що нас об’єднували не тільки спільні погляди на мистецтво, а ще моя глибока повага і любов до нього. Моя глибока віра в душу цієї людини, в його внутрішній спокій, який відхиляє будь-яку суєту і біг за славою. Йому це було не притаманно, зовсім, і те було прекрасно. А ще він був хоч і молодою, але виключно мудрою людиною. А щодо дару передбачення…Пам’ятаєте його п’єсу «Провінціалки», в якій за стільки років до теперішнього олігархічного періоду, він розповів, що на нас чекає. Це, мабуть, основна ознака класиків: як правило, вони за багато років відчували, що на нас насувається, що наближається. І оте його пророкування, на превеликий жаль, збулося, справдилося. В «Провінціалках» і проявився його дар передбачення, що і є невід'ємною рисою художнього обдарування драматурга Ярослава Стельмаха.

Л.Т. - Стельмах, на мою думку, якраз був тим чоловіком, що дуже перевтілювався в кожного зі своїх героїв, в кожного свого персонажа. Він і сам був кожним своїм героєм. Пишучи, він давав їм дихання, в діалогах він прораховував навіть кожну їхню паузу.

Прозаїк цього не може зробити, прозаїк просто описує життя, поет вигадує метафори. А справжній драматург обов’язково посадить навколо себе всіх цих своїх шизофренічних, так би мовити, героїв, і вони між собою мусять битися, змагатися, а він, як Бог, ліпить їх із своєї глини. Оце справжнє передбачення, перевтілення, перетворення за Курбасом.

Е.М. - Я вважаю, що Ярослав був письменником в повному розумінні цього слова. Не можна обмежувати його обдарування тільки одним значним складним напрямком в літературі – драматургією. Мені, наприклад, прикро, що він не встиг, не написав жодного роману, позаяк я переконаний, що з кожного його роману могла би вийти прекрасна п’єса.

Л.С. - Феномен драматургії Яр. Стельмаха має принаймні декілька складових: по-перше, чи не викликає подив, як автор в ті минулі, підцензурні часи примудрився не написати жодної «прославляючої» п’єси?

Л.Т . - Він, взагалі, був людиною не для передової статті.

Ярослав цього не любив, не сприймав, і я би сказав, що він дуже критично дивився на світ.

Вперше я його побачив десятирічним хлопчиком. Ставив я тоді в Одесі «Правду і кривду» за романом Михайла Стельмаха, тому і завітав до них. Малий Славко був такий серйозний, навіть набурмосений і, здавалося, не дуже сприймав те, що говорив батько. А взнавши, що я режисер, заявив: «Я ніколи не буду писати для театрів, бо там все закривають. Буду писати новели.» А на моє запитання чи в нього вже щось є, відповів стверджувально, тільки попросив не казати татові.

Л.С. (сміється) - Скільки-скільки йому було років? Десять? Я цього не знала.

Щодо другої складової драматургії Стельмаха: як Ви думаєте, чи були вказівки «згори» режисерам (як то воно раніше відбувалося), чи вони самі охоче обирали саме його твори до постановки?

Едуарде Марковичу, Ви пам’ятаєте перегляд Вашої постановки «Драма в учительській» у Театрі російської драми (Ви ще не мали свого приміщення). А потому відбулося обговорення. Згадайте, як то воно там було.

Е.М. - Вийшла на сцену директорка однієї з київських центральних шкіл і заявила, що аби знала зміст п’єси, то ніколи б не допустила, щоб на цю виставу прийшли батьки, а тим паче діти.

Л.С. - Діти! Та їм вже було по сімнадцять-вісімнадцять. Вона вилетіла на сцену, така собі опасиста, з височенною зачіскою, а груди їй здіймались, як дев'ятий вал Айвазовського. (Сміються). Ярослав посірів. Ви ж добре пам’ятаєте, що могло статися потому: лист до міськкому партії, навіть до ЦК, і виставі - гаплик, заборонять. А Ви, Едуарде Марковичу, урочисто так: «У нас сьогодні в театрі свято! Прийшла улюблена вчителька мого сина, директорка прекрасної школи і т. ін.!». І вона стишилась, наче проколота повітряна кулька. Ви дипломат! Мудро вчинили. Обійшлося.

Глядач – найголовніша діюча особа окрім тріади: драматург – режисер – актор. Пане Сергію, якою була реакція глядачів? Чи можна сказати, що його драматургія – живий театр?

С.В. - Його доля як драматурга була, попри всі конфлікти, які він переживав певного часу, все-таки досить щасливою. П’єси приймалися, закуповувалися Міністерством культури, а головне - йшли в театрах. Ярослав не був людиною офіційною, заангажованою, він був громадянином у вищому розумінні цього слова і намагався говорити про те, що хвилювало людей, а не те, що хотіло начальство. І через це, звичайно, його драматургія мала високу симпатію режисерів і глядачів. Окрім того, його сюжети були добре прописані, з цікавими характерами, там було щось таке, що справді вибивалося з уславлення того світу, навіть в ті однозначні з політичного погляду роки. І ця критичність, про яку сказав Лесь Степанович, безперечно була притаманна Ярославові.

Першу виставу за п’єсою Ярослава «Запитай колись у трав» я побачив у Харкові, коли ще був студентом. Чудова була постановка Олександра Беляцького! Здавалось би, п’єса про молодогвардійців, про підпілля в часи Другої Світової війни. Справа в тім, що герої в суспільстві байдужому, в якому ми жили, сприймалися дійсно як ідеал героїв. Це не було пов’язано з їх ідейністю, а з їх дійсним патріотизмом, з їх почуттям дружби, з їх розумінням поваги до світу і бажанням не миритися зі злом. Позачасові істини, які були притаманними і тому часові і актуальні сьогодні. І це чудова п’єса, і постановка була дуже сильною, і реакція глядачів була бурхлива і дуже активна.

Л.С. – І це ж не був переспів пріснопам’ятного роману Фадєєва. Жодного «Ура!». А ще, я би сказала, автор змусив глядача замислитися над генезисом зрадництва як такого.

На мою думку, його п’єси, так званої «нової хвилі» в 70-90рр. навернули, повернули глядача до театру, саме на сучасну п'єсу. Ось, наприклад, його максималістська драма з насмішкуватою назвою «Привіт, синичко!» чи «Драма в учительській», де також наявний максималізм совісності юного хлопця.

Чи не було це намаганням прорвати осаду міщанства в ті часи, часи жорстких ідеологічних настанов?

Л.Т. - Я би ширше сказав.

Л.С. - Прошу, говоріть ширше.

Л.Т. - Він був син Михайла Стельмаха. Зерно завжди заперечує колос, на якому росте. Можна сказати, що Ярослав стилістично заперечував Стельмаха-старшого з його епічними формами, розлогими монологами. Він узяв від батька мову, і це прекрасно, але в жодній п’єсі ви не знайдете тої пишномовності. Він був, по суті, першим драматургом, який приніс урбаністику в український театр, молоду урбаністику, режисери хотіли його ставити тому, що зацікавлений містом він запропонував типажі, які навколо нас. Він мав не провінційний світогляд, був тісно пов’язаний з Москвою, Ленінградом, з хорошими драматургами, варився, так би мовити, в гарному котлі. І приходив сюди, і приносив це нам. І ще дуже важливий момент. Я пам’ятаю був такий собі міністр культури Бабійчук, і він видав наказ, щоб до 60-річчя радянської влади всі театри поставили п’єсу Зарудного «Сині роси». Уявляєте собі – наказ міністра!

Так от, по Стельмаху не могло такого бути – ніхто не давав розпоряджень поставити якусь з його п’єс чи перекладену ним. Кожна його п’єса дуже важко проходила тому, що вона все-таки авторства людини, яка іде проти течії. Тому його глядач не просто глядач, а обов’язково молодий, молода інтелігенція - інженери, лікарі, студентство. Вони валом йшли на спектаклі - їм було цікаво спостерігати драматичне протистояння міщанству і потому не менш цікаво обговорювати чи сперечатися. Драматург Стельмах – нова людина, урбаніст, до того ж позбавлений совкового менталітету.

Л.С . – І без прямих декларацій!

Л.Т. – Абсолютно. Він автор кожної ролі, кожної ремарки і дуже болісно сприймав, якщо не дай Боже хтось із акторів змінював якесь слово, бо то було саме його слово.

Л.С. - Чи не здається Вам, що «Гра на клавесині» й «Провінціалки» дали привід зачислити його, власне, єдиного з укр. авторів до всесоюзної когорти драматургів «нової хвилі» чи, як часом говорили, младоукраїнців?

Л.Т. - Ці п’єси, я би сказав, йшли поза конкурсом, їх моментально перехоплювали московські, ленінградські, київські журнали, знов таки моментально вони розпросторювалися поміж режисерами. І він дійсно представник отої нової когорти, яка, на жаль, дуже швидко себе потім вичерпала через реалії тих часів, та й теперішніх.

С.В. - Трагічно, що Ярослав так рано пішов із життя, на злеті. І втрата ця дійсно непоправна. Він був єдиним сучасним автором, п’єси і переклади якого йшли і йдуть по всій країні, і вже це одне давало надію, що теперішній розрив між сценою і літературою може бути подоланим. На жаль, зараз він, цей розрив, мабуть що, тільки збільшиться.

Дуже мало є авторів сьогоднішніх, які вміють писати для театру, бо це й справді унікальний дар, це ж не просто розписати діалоги за репліками. За кожною реплікою мусять бути живі люди з їх страшними конфліктами, різними колізіями. Тут є певна таємниця. Наприклад, п’єса «Провінціалки» абсолютно несподівана і справді належала до нової драматургічної хвилі. Чи візьмемо той період, який настав у 90-ті роки і був пов'язаний з паралічем духовного життя як у театрі, так і в культурі. І взагалі театр відмовився в той момент працювати із сучасністю, тобто публіку треба було розраджувати, вона йшла на класику. Сучасність, по-перше, важко було осмислити, а по-друге, всі її підсвідомо лякались, сучасна п’єса взагалі була незатребувана. І Ярослав відчув цей момент теж і став писати чудові парафрази як то, наприклад, «Емма» чи «Крихітка Цахес». Тобто як літератор він дуже пластичний, дуже гнучкий. І той його вибір був прекрасним.

Л.С . - Ярослав Стельмах не любив співати в хорі. У нього був свій голос. Український. Йому була притаманна українська химерність, українська насмішкуватість. Яскравий приклад – бурлескна комедія «Кохання в стилі бароко». Врешті решт, йому була притаманна українська філософічність, яскравий приклад - «Синій автомобіль».

О.В. - Якщо говорити про «Синій автомобіль», то для мене це було щось жахливе: коли я прочитав п’єсу, то зненавидів її. Я ж людина темна (сміється), мені ж попервах ніхто не пояснив, що це з Славкового життя, і якщо написано слово «мама», то мається на увазі його мама, якщо «тато» - тато. Я спочатку не усвідомлював, що за тим усім стояли нормальні живі люди. І, коли після такого резонансного прем’єрного показу, мене обійняла Раїса Недашківська, вся в сльозах, і сказала: «Ти собі не уявляєш, яка насправді сімейна трагедія за цим усім.», тоді я повірив в ті обставини і грав з усією самовіддачею, на всі сто відсотків. І це нелегко: Ярослав нещадно розтрощує, вивертає героя.

Л.С. - Але це не автобіографія, це ж художній твір, художнє переосмислення. Тільки деякі епізоди використані.

О.В. - Ну, мені легше вірити, що це все було насправді, і так переконливо викладено. Мені так легше грати.

Л.С. - Я пригадую, ви якось сказали, що на репетиціях «Синього автомобіля» ви весь час сперечалися з Ярославом. І Ви не певні, чи спромоглися йому сказати, чим є його твір, його п’єса у Вашому житті.

Згадайте, прошу, як проходили репетиції.

О.В. - Він міг дозволити щось скоротити, але не дописати чи поміняти, він цього страшенно не любив. Але хочеш-не-хочеш, якесь там слово випадало, або я його замінював. Ні-і-і! Він через такі дрібниці міг таке мені вчинити…

Л.С. - (посміхається) Тому, що він тоді не знав, що ти за природою імпровізатор. Мало ще тебе знав.

С.В. - Герой так іронізує над собою, так себе таврує. Нищівно.

Л.С. - До речі, Олексо, Ви ще й досі не почуваєтеся вільно у виставі «Синій автомобіль», як Ви колись зізналися? Як і раніше боїтесь? Чи вже острах пройшов?

О.В. - Ні!!! Я й досі його ненавиджу. Клянусь. І люблю. Отака собі любов-ненависть. І досі боюся. Мало того, що складна вистава, вона разом з тим якась інтимна, я не можу кричати, валувати, мушу працювати на півтонах. Розумієте?

Л.С. - Але ж який успіх! «Синій автомобіль» нагороджено багатьма Гран-прі на репрезентативних фестивалях. А як то там було в театрі в твоїх рідних Сумах? Аж до Києва хвиля докотилася…

О.В. - Театральний люд знав мене як придурка, коміка, актора дуже специфічного амплуа. І раптом я приїжджаю з «Синім автомобілем». Я боявся, трусився: з'явлюся перед ними, а вони почнуть гикати й шикати: «Теж мені «звєзда» приїхала». Ну, мені незручно розводитися про успіх, якось нескромно.

Л.С. - Ні, розкажи, прошу!

О.В. - Купався в оваціях! (посміхається) Аншлаг-переаншлаг! Люди висіли, лежали, стояли. А в залі ж тисяча місць!

Л.С. - Щодо «Синього автомобіля» хочу нагадати рядки критика Ганни Веселовської: «життя автора, наче хлібина, розламувалося на наших очах, і кожному, хто був присутнім у залі, дістався щедрий шматок».

От дивіться, двоє старших, вже літніх українських драматургів тих часів, так би мовити, змагалися між собою, хто кращий. А виявилося – найкращий, ще тоді молодий Ярослав Стельмах, про якого зараз пишуть дисертації й дипломні роботи, чи не так?

Л.Т. - Корнійчук виступив антагоністом Миколи Куліша а ще пішов, так би мовити, в опозицію до високої філософської драми Кочерги і …став Корнійчуком. В той час його піднесли, а ті двоє драматургів, про яких Ви сказали, виступили, можна сказати, антагоністами Корнійчука ( сталося те в «Енеї» - ресторані Спілки письменників) . Говорили, що вони геть відмінні від Корнійчука, і почали з ним сперечатися, але разом з тим страшенно пишалися, що їх хвалили критики і сам Корнійчук. Ці ніби опозиціонери виступили, так би мовити, антагоністами, Зарудного і Коломійця. А скажи мені, до кого ти в опозиції, і я скажу, хто ти. Так от Стельмах якраз не був ні до кого в опозиції, він нікого не намагався скинути, він йшов своїм шляхом і абсолютно не зважав на ту стилістику, в якій працювали ті два драматурги, про яких ви зауважили, що вони, так би мовити, змагалися між собою. Саме тому – він Ярослав Стельмах і цікавий тим, що відкрив двері в душу, не в колектив, не в якусь там бригаду. Його конфлікти всі безумовні, в них немає тієї умовності, яка є, наприклад, у «Фараонах» чи десь там ще. Він не був записним коником, він за натурою був страшенно бурлескний, богемний, любив випити, веселий був, дотепний, сам любив грати свої ролі у вузенькій компанії, себто був людиною не просто для друкарської машинки, а для життя.

Е.М. - І все таки я думаю, що найкращою його п’єсою були все ж таки «Провінціалки» .

Л.С. - І фільм потому…

Е.М. - Так. Чому? Він, як я з самого початку сказав, був дипломат і взагалі людина широко політичного сприйняття життя. І в цій п’єсі Ярослав передбачив сьогоднішній день, прикрий, драматичний, якщо не трагічний. І це було, як на мене, його ознакою провидця. Тоді ще молода людина, і таке передбачення! Почути це можна було тільки якимось внутрішнім слухом. А яка велика обізнаність щодо української літератури, музики. В ті вже віддалені роки він був для мене зразком справжнього патріота, і не хизувався, не проголошував того - це було його єство, для мене важливо те, що він був пронизаний Україною і працював для неї.

Л.С. - Хуліганистий Славко жив, так би мовити, в ритмі «presto» і в стилі «brio», тобто стрімко, із запалом.

Ви багато з ним їздили, спілкувалися. Чи Ви відчували в Ярославових п’єсах його власне «творче задоволення», задоволення від самого процесу?

Чи між вами існували співзвучність, унісонність переживань?

Я так собі думаю, що тільки світла душа і весела досягає неба.

С.В. – Це була вільна людина, і такий дотепник. Кожну ситуацію міг дуже весело переінакшити і спародіювати. Ну, життєлюб, гедоніст в самому класному сенсі цього слова.

Е.М. - В інтелігентному розумінні цього слова.

С.В. –Саме так. І не змагався він ані з Коломійцем, ані з Зарудним, чи ще з кимсь. Жив сам по собі, так як відчував. Тому, звичайно, Стельмах існував як драматург серйозний, в контексті всієї країни, а не в контексті Міністерства культури, хоч останнє й впливало на те, кого ставити, а кого ні.

Л.С. - Пане Лесю, а от щодо Ярославових перекладів…Мені імпонує чиясь думка, що переклад – це найвищий рівень співпереживання і трохи совісності.

А яка Ваша думка як перекладача щодо Ярославових перекладів з англійської, французької, російської? Джойс, Саймон, Олбі, Дейл Вассерман, Зорін « Варшавська мелодія».

Л.Т. - Перекладач – це той же актор. Актор починає грати все те, що він описує, а перекладач починає грати те, що написав Бальзак, Флобер, і сам перевтілюється в Бальзака, в Флобера, в Арагона. Це ще одне проживання життя. Це те, заради чого ми йдемо до мистецтва, до театру. Дуже важливо, що він не був людиною театру, не був там, так би мовити, народжений. Він прийшов не з театрального інституту, а з інституту іноземних мов, він знав мови.

Л.С. - І до того ж був аспірантом кафедри перекладів.

Л.Т. - Так, з кафедри перекладів. А це означає, що людина з трошки іншого світу, і Ярослав приніс свій багаж. З ним було над цікаво говорити про нові твори, отак, як і з Кочуром чи Лукашем. На Україні мало кого можна було спитати: «А що вийшло там-то ? А що написав Олбі?». Він це все знав, за цим всім стежив, то була дуже вагома частка його життя. Якось я його запитав: « А от чого ти саме п’єси перекладаєш, а не якісь там романи?». А він мені таке: « П’єси – цікавіше, тому, що ти знаєш, що отут актор мусить говорити, а тут - мусить видихнути, поставити крапку, а далі мусить бути монолог, а в кінці будуть оплески, якщо це хороший виконавець.».

Л.С. - А все ж таки один роман він переклав - «Портрет митця замолоду» Джойса. Він так любив Джойса, так любив! Але якось зауважив ( мабуть не він один), що легше написати новий твір, аніж перекладати геніальну річ. І все ж таки брався до перекладів і Саймона, і Олбі, Дейла Вассермана, Зоріна «Варшавська мелодія». У Зоріна ж блискучі діалоги, і відповідники знайти надважко. А перед тим Зорін прочитав чийсь переклад, який йому прислали з Міністерства культури України, і написав Славкові: «Я не знаю української мови, я тільки знаю, що це погано. Я тебе прошу, візьмися!». І Слава зробив, не міг йому відмовити. І Зорін поцінував цей переклад, але то була скажена робота.

Л.Т. - Я пам’ятаю, як він хотів затіяти видання англійської драматургії і так званих «сердитих англійців». Сім-вісім-десять п’єс . Ми сиділи, збирали, писали на наше видавництво «Мистецтво» всілякі там папери. Він серйозно хотів видати таку антологію, не тільки своїх перекладів, а й інших авторів.

Л.С. - В усякому разі, саме в день його п’ятдесятиліття всі відомі газети видрукували розлогі цікаві есеї про нього, саме есеї, а не узвичаєні формальні ювілейні статті: Ганни Веселовської, Ваш, Сергію, Алли Підлужної, Тетяни Полякової, Віталія Жежери.

Л.Т. - Все ж таки критики перед ним ще в боргу: конче потрібний глибокий оглядовий витвір, монографія з детальною аналітикою.

С.В. - Саме так. Але з'являється все більше і більше досліджень творчості драматурга Стельмаха, приємно відзначити, що, наприклад, студенти-дипломники намагаються якось осмислити цю постать у літературі, в українському театрі.

Л.С. - І мушу відзначити, що нині критики, літературознавці, театрознавці, театральний загал суголосні - Ярослав Стельмах один з найяскравіших і найуспішніших українських драматургів кінця ХХ початку ХХІ століть.

За матеріалами авторської телепрограми Людмили Стельмах

«Золоте Руно», телеканал «Культура».