Газета «День» №89 п'ятниця,
23 травня 2008 року
Людмила СТЕЛЬМАХ:
«Сьогодні вже інший глядач».
Бесіда про два театральні ювілеї
у національному театрі ім. І.Франка і
в «Молодому»
Т.П. Коли відбувається 100-та вистава однієї з п’єс, що є в репертуарі театру - це завжди свято. Нехай невеличке, але свято. Днями (04.05.) в театрі ім. І.Франка сталася така подія - 100-та вистава за п’єсою Ярослава Стельмаха «Кохання в стилі бароко». І такий збіг – саме зараз (13.05) і в Молодому театрі відсвяткували десятилітній ювілей вистави «Синій автомобіль», також за п’єсою Ярослава Стельмаха.
З цієї нагоди газета «День» пропонує бесіду з журналісткою і літератором Людмилою Стельмах, дружиною Ярослава Михайловича і, до речі, дописувачем нашої газети.
Л.С. Протягом дев'яти років вистава йде з незмінним аншлагом. Талановитий Ярослав Стельмах мав свій голос – український. Йому була притаманна українська химерність, українська насмішкуватість, і бурлескна комедія «Кохання в стилі бароко» є ототожненням саме цієї частини його багатогранного письменницького дару.
А у «Синьому автомобілі» окрім гумору й іронічності автора розкривається інша риса драматургії Стельмаха – філософічність, драматизм, що межує з трагічністю.
І не можу не зауважити, що ці обидві п’єси всі роки йдуть із постійними аншлагами.
Т.П. Пані Людмило, давайте згадаємо режисерів – постановників цих, таких кардинально відмінних творів.
Л.В. Обов’язково! Незабутній Сергій Володимирович Данченко поставив «Кохання в стилі бароко», а ще раніше - попередню п’єсу Ярослава «Крихітка Цахес». В обох постановках Данченко дав змогу вкотре розкритися блискучому таланту Богдана Бенюка. Поєднання обдарованості драматурга, режисера і буквально іскрометного вибуху комедійності Бенюка викликали й викликають бурхливу реакцію зали.
Т.П. Я пам’ятаю, «Крихітка Цахес» довго жила на сцені, здобувши розголос серед глядачів, і жалкувала, коли вона зникла з афіші.
Також лишилося в пам'яті яскраве враження від прем’єри «Кохання в стилі бароко». Свято талантів! І режисура С.Данченка, і сценографія Андрія Александровича-Дочевського, й блискуча гра акторів!
А щодо драматургії – то це, власне, одна, на жаль, з малочислених п’єс сучасних драматургів, яка вражає не тільки інтригою, але й живописом, багатокольоровістю і самобутністю української мови Яр. Стельмаха.
Л.В. Академік, поет Іван Драч згадує в моїй авторській телепрограмі «Золоте Руно», як вчителі, студенти й він особисто, зачаровані мовою Михайла Стельмаха, заучували напам'ять цілі сторінки з його творів і додає: «Стельмах не просто писав, він вишивав».
Все це я пригадала, коли після прем’єри «Кохання в стилі бароко» Христина Стебельська (телеведуча, яка сама володіє напрочуд гарною українською) захоплено вигукнула, що вивчить напам'ять два дивовижні експресивні монологи з «Кохання», бо заворожена авторською мовою Стельмаха-молодшого.
Т.П. Ось як схрестилися творчі шляхи батька й сина! Хоч мушу зазначити, що запашна солов’їна мова Михайла Стельмаха значно відрізняється від більш сучасної мови Ярослава Стельмаха.
Відомо мені, що й актори із задоволенням грають у цій виставі, та ще часом «приколюються» і «дуркують».
А Вам до душі той склад, що був задіяний оце зараз, в сотій виставі?
Л.В. Після вистави, на негучній, такій собі інтимній вечірці, актор Олекса Богданович сказав дружнє схвальне слово про колег з іншого складу, наголосивши: «саме іншого, а не другого». Тому що дійсно важко визначити, хто краще грає: палітра, наприклад, Панчука геть відрізняється від малюнку образу, створеного Богданом Бенюком. Запальний, вибуховий, феєрично-неспинний Анатолій Гнатюк і Баша знаходять різні нюанси і фарби, створюючи одну й ту ж роль. Досвідченні Ірина Дворянин і Лариса Руснак бездоганно тримають темпоритм спектаклю і додають йому жіночого чару, створюючи гармонійний дует. А сам Олекса Богданович і цього разу підкорив мене не тільки талановитістю, чоловічою вродою і привабливістю, але й високим професіоналізмом і володінням ремеслом: при всіх акустичних вадах зали театру він примудряється донести до глядача кожне вимовлене слово, жодне не потрапляє «в молоко». Його володіння артикуляцією й дикцією – бездоганне.
Т.П. Відповідною була й реакція зали: безперервний сміх - чи то на сцені Бенюк, чи – Панчук.
Л.В. Мушу зізнатися, що мою увагу до талановитого Панчука привернув Богдан Сильвестрович Ступка. Йшли репетиції «Наталки Полтавки» - ось-ось прем’єра. А Ступка лежить у лікарні, і на висловлене (по телефону) моє розчарування, що він вже не зіграє, Богдан Сильвестрович відказав: «А от ти побачиш, як майстерно вправляється з роллю Панчук». І таки побачила!
Т.П. Благородно, коли актор може беззаздрісно поцінувати успіх колег, як оце Богдан Ступка й Олекса Богданович.
У багатьох театрах України йде «Кохання в стилі бароко»?
Л.В. П'єси Ярослава Стельмаха йшли й наразі живуть, мабуть що, майже на всіх сценах України і не тільки: у Білорусі, Вірменії, Грузії, само собою, в Росії.
Т.П. Наскільки я знаю, Сергій Данченко останніми роками брав зарубіжну драматургію переважно в перекладах Ярослава Михайловича з огляду на їх якісність.
А як щодо якості перекладів п’єс самого Ярослава?
Л.В. В російських театрах п’єси йдуть в авторському перекладі Ярослава. А от, наприклад, коли Алесь Дударєв, голова Спілки театральних діячів Білорусі, перекладав «Кохання в стилі бароко» білоруською, то мало не з відчаєм поскаржився, що, мовляв, обнишпорив купу словників і не може знайти відповідників ( йшлося про знаменитий монолог із лайками). На що я йому порадила лишити ці рядки українською, бо багатьох слів таки немає в українській – це неологізми.
Т.П. Але вони такі органічні ніби існували, вживалися споконвіку.
А от мова «Синього автомобіля» геть інша.
А як в «Молодому» пройшла вистава «Синій автомобіль» зараз, коли відмічали її десятиліття на сцені театру?
Л.В. Десять років! Наче вчора була прем’єра. Пам’ятаю прекрасні обличчя глядачів: то був особливий глядач, досвідчений, благодатний, разом з тим вибагливий і суворий. Відомі режисери, знамениті актори, письменство, студенти. Спочатку – сміх, а наприкінці … сльози. Сльози на сучасній п’єсі на очах допитливих театралів – це чогось-таки варте! А ще пам’ятаю щасливого через безперечний успіх Ярослава.
Т.П. Я чула від Ярослава Михайловича, що роль героя, роль, на мій погляд, надскладну, він писав «на Ступку».
Л.В. Саме так. Як розповів мені Богдан Сильвестрович, він не встиг завершити роботу, але задоволений тим, що Олекса Вертинський так майстерно впорався з роллю: трагікомедія – нелегка творча задача.
Художній керівник «Молодого» Станіслав Мойсєєв першим в Україні наважився взяти цю дещо сюрреалістичну п’єсу до репертуару і ризикнув віддати головну роль Олексі Вертинському.
Т.П. А в чому ризик, Вертинський – прекрасний актор?
Л.В. Безперечно! Але його амплуа вважалося чисто комедійним. За словами актора, він грав придурків, клоунів, птахів і овочі. Саме ця роль і режисура Ігора Славінського відкрили іншу грань можливостей артиста.
«Синій автомобіль» - переломний момент у творчості Вертинського. Наразі в його портфелі - як драматичні ролі, так і комедійні.
Писати про Олексу легко, бо він – талант. Яскравий і незвичайний. Коли він з'явився у Києві, в «Молодому театрі», мабуть йому й не мислилося, що десь за п’ять років важко вже буде уявити Київ без артиста Вертинського.
І я щиро радію за тих, хто сьогодні чи завтра побачать його на сцені «Молодого театру».
Т.П. Він має багато нагород і відзнак за роль у цій Стельмаховій п’єсі, чи не так?
Л.В. Довжелезний список. Тільки з міжнародних, дуже репрезентативних фестивалів Олекса привіз в Україну десь із сім Гран-прі.
Т.П. Десять років на сцені! Наче вчора була прем’єра. Згадую обличчя глядачів – то був особливий глядач, благодатний, але суворий, вибагливий. Відомі режисери, знамениті актори, вишукана публіка. Спочатку – сміх, а наприкінці – сльози.
А як наразі пройшла ювілейна вистава?
Л.В. Я теж пам’ятаю все. Сльози на сучасній п’єсі, особливо на очах досвідчених театралів – це вартує!
Сьогодні вже інший глядач, багато молоді, але сприйняття таке ж саме. І знов-таки аншлаг, і святковий настрій у театрі.
Т.П. Серце стискається від думки, скільки би ще міг зробити обдарований Ярослав Стельмах, один з найкращих сучасних драматургів України, що так рано і раптово пішов від нас.
Побажаємо йому довгого творчого життя на театральних сценах. Впевнена, що побачимо в Національному театрі ім. І.Франка 200-ту виставу «Кохання в стилі бароко», а в «Молодому» ще за десять років - «Синій автомобіль», п’єси, що є перлинами, золотим фондом сучасної української драматургії.
Тетяна Поліщук «День»
