Міжнародний діловий журнал №2 2008
«Імідж.ua»
Про український лінгвоцид.
Про мову, яку ми повинні берегти…
Сьогодні в рубриці «Діалоги» - директор Інституту літератури Академії наук України академік Микола Жулинський та публіцист Людмила Стельмах .
Л.С. – Пане Миколо, ось переді мною лежить книжка «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду» із словником репресованих, заарештованих українських слів. Мушу зізнатися перед вами і перед читачами, що саме з Вашої публікації в пресі я вперше визнала про низку Постанов так званих Комісарів Освіти УСРР ще 28-го року і поспіль, поспіль, щодо знищення націоналістичного(!) коріння на мовному фронті. Розкажіть, прошу, детальніше , бо про геноцид нарешті українці взнали багато, а от про лінгвоцид…
М.Ж. - Я знаю цю працю. Редактор – Лариса Масенко, сьогодні наш провідний мовознавець. Але проблема ця стосується не тільки 20-го століття, а ще й часів Петра1, коли були здійснені заборони українських книг, передусім релігійного змісту. А потім пішла ціла система заборон, звичайно в пам’яті тримаємо Валуєвський і Емський циркуляри про заборону укр.. мови в різних її виглядах: друкування, видавання періодики, щодо театральної справи, тобто суть полягає перед усім у тому, що здійснювалася політика русифікації краю, як тоді називали Україну, і та русифікація здійснювалася різними способами, як я вже сказав, забороною книгодрукування, кадровою політикою, намаганням обмежити укр.. мову на рівні народної творчості, так би мовити, для домашнього вжитку.
Але найбільші репресії почалися тоді, коли до влади прийшов комуністичний режим. Ви згадали 28-ий рік, а почалося все таким чином : більшовицька влада вирішила залучити українську інтелігенцію для ствердження своєї політичної позиції в Україні. І робилося це шляхом послаблення попереднього мовного режиму: наприклад, намаганням ввести укр.. мову в систему державного діловодства, тощо. А потому побачили, що почалося відродження укр. літ., укр. театру, кіно, образотворчого мистецтва – це був феноменальний розквіт, успіх укр.. культури, який мав не тільки всеукраїнський характер, але й європейський. Тоді Москва стривожилась, що це небезпечно: відбувається пробудження нац. свідомості, нац. духу, віра в те, що можна щось зробити на своїй рідній землі. Поверталися деякі діячі укр.. національної революції, Укр. Нар. Республіки. Наприклад, Михайло Грушевський, робив спробу повернутися Володимир Вінниченко, Юрко Тютюнник і деякі інші. І ось тоді почалося згортання українізації, і Москва, ясна річ, прислала вже нові сили, які повинні були навести свій порядок, а передусім запроваджувалися репресії щодо укр. мови. Після 1928 року процес пішов надзвичайно швидкими темпами: намагання зблизити укр. мову з російською, вивести ці мови з одного кореня. Почалися запозичення або штучне введення рос. слів замість українських, намагання обмежити питому укр. лексику, вивести її за межі вживання в літературі і не тільки.
Л.С. - Але тільки вдумаємося, М.Г., замордовані, закатовані, репресовані слова! Коли я вперше побачила цей словник заарештованих слів - мені стало моторошно, і виявляється, що академічний словник укр. мови, яким користувалися радіо, телебачення, викладачі шкіл , університетів, так би мовити - кастрованй: вилучено багато суто українських слів, а натомість підібрано такі, що були схожі на рос.. Порівняно з цими вбивчо-послідовними директивами той Валуєвський указ – просто суперліберальний.
А пам’ятаєте, М.Г., після Всесвітнього конгресу славістів у Києві, це вже за часи Горбачова, журнал «Київ» видрукував дуже гіркий допис великого рос. вченого Дмитра Ліхачова, де він із сумом констатує, що найзмістовніші розвідки про нас же самих, прямих нащадків Київської Русі, привезли закордонні славісти. І чому ж так?
М.Ж. - Пам’ятаю. Саме я, тоді ще молодий вчений, зустрічав від Ак. наук Дмитра Сергійовича. І відбулася у нас невеличка дискусія щодо відомої його праці «Заметки о русском», надзвичайно популярної тоді , і я досить несміливо, делікатно зауважив, що ось він пише про період Київської Русі, а слово «русский» вживає з двома «с», а потрібно – «с» і м’який знак – «руський», якщо йдеться про ті часи. І Ліхачов це врахував і в наступних виданнях вже вживав «руський».
А щодо вищезгаданого його докору, то він був якоюсь мірою справедливий. Але та ситуація склалася тому, що дослідження давньої літератури було під забороною. Неможна було досліджувати і вивчати укр.. літ. глибше ніж XIVст. (!) в повному вираженні суті тої самої літератури. Взагалі не існувало терміну «давньоукраїнська література», тільки – «древнерусская». І була вона націлена на викладення, ілюстрацію так званих великодержавних історій «государства Росийского» Карамзіна, Соловйова, Ключевського. Вони всі працювали на те, щоб виводити 1000-ліття Росії із Київської Русі і висвітлювати цей історичний шлях тільки під кутом зору розвитку російської державності.
Першим, хто це пробив, хто змінив цю ситуацію був Михайло Грушевський, виклавши свою концепцію саме укр.. історії в праці «Історія України-Руси».
Л.С. - А вже коли її переклали англійською (США), то вона стала надбанням всесвітньої історії, і зараз жоден історик не може обійти її в своїх дослідженнях.
А от ще таке: деяким не віриться, що був час, коли не бажано було вживати термін «Київська Русь», а тільки – «Прадавня Русь». Начебто не від нас все пішло, хоч там, де тепер Москва, ще було болото і ліси, а виходило, що в нас нічого не було – «моголи ми, моголи», як писав Тарас Шевченко.Так дійсно було?
М.Ж. - Ну це неповсемісно, російські історики вживали термін «Київська Русь». Головне – неможна було досліджувати генезис української мови глибше ніж XVI століття тобто періоду вже єдиного мовного ареалу, з якого потім розвинулись три споріднені мови – укр.., рос., білоруська.
Л.С. - Все, що здібне було мислити, творити, було розстріляне, багато мовознавців і літературознавців пішло в чорну ніч. На 1930 рік із 1500 укр. письм. і літературознавців лишилось… 15. Це так їх боялась та злочинна влада?
Тобто, позбавляючи нас минулого, нас хотіли позбавити майбутнього.
Магічну цифру ваших праць не можна не тільки виписати уявою, а й охопити поглядом – це полиці книжок, суто наукових і таких, про які я кажу, для людей. Ось років із вісім тому до нас з Яр. Стельмахом приходили сусідські діти і просили дати книжки Євгена Плужника або Миколи Хвильового, або Василя Симоненка, бо вчителька загадала їм прочитати і додала: «знайдіть, де можете, бо я й сама цих письменників не маю». Ваші колеги і Ви, М.Г. , особисто повернули із забуття в безсмертя, ( до речі так називається одна із ваших прекрасних книжок « Із забуття в безсмертя»), пустили в наше життя такі імена як Богдан Лепкий, Олександр Олесь, Михайло Драй-Хмара, Микола Хвильовий, Валер’ян Поліщук, Євген Плужник і кількість цих імен безмежна. Тепер вже старшокласники мають їх в підручниках, і вчителі не мусять доводити на пальцях, які ми багаті, і що в нас є. І я хочу нагадати українській людності: ось що таке Ін-т. літ. Ак. наук України! Іноді треба отримати, щоб зрозуміти, що це тобі потрібне.
М.Ж. - По-перше, не я один такий герой - наші літературознавці ніколи не припиняли дослідження. У нас прекрасна бібліотека, в так званому спецфонді були твори Миколи Зерова, Валеріана Поліщука, М. Хвильового, М.Куліша і так далі, і так далі.
Крім того дехто з тих, хто бував в ті часи за кордоном, і я в тому числі, знали чудову роботу Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження», в якій він пише про всіх цих письменників і їхні твори. Ще була така своєрідна антологія Лейтиса Яшика, а ще М.Рильського і Лебедя. Всі вони були в спецфондах.
Але ж доступу до цих спец фондів не було, і українці їх не знали, в школах того не вчили, моє покоління навіть не чуло цих імен, хіба що наше з вами оточення, вельми обмежене коло письменницьких чи університетських родин.
Про них не можна було згадувати, але як тільки з’явилась можливість, маю на увазі горбачовську перебудову, то , наприклад, я почав друкувати в «Літературній Україні» серію «Сторінки призабутої спадщини», які викликали величезний інтерес, тому що виявляється, люди не знали, що в нас була така багата література, що творилася в Україні і поза її межами.
Л.С. - Саме так, і зараз ще багато українців мало що знають.
М.Ж. - Уявляєте собі, які то були драматичні колізії, пов’язані з відновленням всіх цих таких яскравих імен. Ось , наприклад, Микола Куліш – я переконаний, що небагато є драматургів такого рівня в XX столітті. Чи Володимир Вінниченко, чи Лесь Курбас. Та їхня слава, актуальність. Але ці постаті було викреслено, їх було знищено, і про них не можна було говорити. А як же можна творити історію літератури, не згадуючи цих імен?!
Л.С. - Ну тепер слава Богу школярі, студенти мають їх в підручниках. І я часом чую їхнє захоплення: «Які вірші, які твори!».
Пане Миколо, прошу, простежте ланцюжок: Інститут літератури – Міністерство Освіти – університети, школи (посібники, підручники) – наші діти, онуки.
М.Ж. - Ми - академічна установа і займаємося дослідженням укр.. літ. від давнини до сучасності, вивченням зарубіжних літератур.
У нас унікальна рукописна спадщина, майже всі рукописи Шевченка , Франка, його особиста бібліотека, фонд Л.Українки, П.Мирного, Нечуй – Левицького, В. Стефаника, Леся Мартовича, Федьковича аж до М.Рильського, Василя Стуса, який був аспірантом нашого інституту, так само як Іван Дзюба, Юрій Бадзьо, Михайлина Коцюбинська.
Історія інституту, йому саме зараз виповнилося 80 років, це по суті дві хвилі репресій. Майже повного винищення. Я ще пам’ятаю людей, які поверталися з концтаборів : Євгена Шабліовського, Петра Колесника та ін.. Це страшні драми.
Хоч ми й академ. установа, ми вирішили, і я особисто як директор інституту прийняв рішення, готувати програми для шкіл. Підписали угоду з Мін. Освіти, підготували декілька програм. Видали «Історію української літератури XX століття».
Л.С. - І ця праця справедливо удостоєна Національної премії ім. Тараса Шевченка.
М.Ж. - Ще ми видали 8-томну «Історію укр..літератури» , в якій вже є всі письменники. Треба пам’ятати, що свого часу майже кожна наша праця була критикована, інститут перебував на ідеологічному ланцюзі ЦК і КДБ. Не можна було прийняти жодної людини в аспірантуру, щоб він не пройшов перевірки в ЦК. Я, тоді ще молодий вчений, в якості вченого секретаря особисто носив документи претендентів на вступ до аспірантури в ЦК.
І, вертаючись до вашого запитання. Ми готували підручники, посібники, програми для загальноосвітніх шкіл, які безумовно включали всіх тих письменників і не тільки тих, що були репресовані. Уявіть, яка унікальна література за кордоном.
Це й Євген Маланюк, Юрій Клен, Олена Теліга, Олег Ольжич, Олександр Олесь, Тодось Осьмачка, Василь Барка, Степанович, і список цей безкінечний. Вони ще до сьогоднішнього дня не ввійшли органічно в укр.. літ. в її повному обсязі, хоч вона розвивалася паралельно, одна – за межами України, друга - на материковій землі. І остання, на території Рад. України, стикалася з величезними проблемами, і, треба віддати належне, мала багато великих талантів, які ,здавалось би, не були репресовані як, наприклад, той же Юрій Яновський.
Але те, що він зазнав за життя, ту критику за «Чотири шаблі», «Вершники», за «Живу воду» - не можна навіть передати. Все це скорочувало віку тим письменникам, але вони творили літературу, намагалися як могли говорити правду.
Л.С. -І вони ж зберігали нашу мову, ось, наприклад, М.П. Стельмах. Його ж твори – невичерпне джерело укр.. мови. А скільки він пережив!
М.Ж. - Так, я пригадую, коли я відгукнувся на «Чотири броди» (що я , молодий науковець, тоді важив?), а він – така постать, який вже був на висоті слави всесоюзної, запросив мене до дому і дякував , що я написав рецензію.
Л.С. - Цей же роман не пускали до друку декілька років, через те, що він ,власне, одним із перших на теренах Рад. Союзу написав про голодомор ще в 1978 р.
М.Ж. - Так, безперечно, написав, як міг в ті часи. Тим чи іншим чином згадували про голод й інші, О.Гончар натякав, Борис Харчук, але це вже тема окремої розмови. Тоді як на Заході могли написати, але до кого вони могли говорити? Взяти, наприклад, роман про голод Василя Барки «Жовтий князь» чи поему «Село» Ігоря Кочаровського, які так чи інакше торкалися всіх тих складних перипетій, що відбувалися на території Рад. Укр.. І повторюсь : одна літ-ра творилася поза межами рідної землі, а інша - на Рад.. Укр.. А ми тепер в наших працях поєднали і створили єдиний літературний потік, відтворили єдиний літературний процес. Виявляється, творчість тих письменників і других доповнювали одна одну. Ми все це зуміли подати як цілісне уявлення про розвиток укр.. літ. незалежно від того, де і на яких землях ця література творилась.
Л.С. - Інститут літератури, як, власне, всі академічні інститути – бюджетна організація, тобто це наші з вами податки. І от сидить собі якась жіночка в селі і думає, мовляв, з нас і так деруть три шкури, усілякі ПДВ.., а ще й якийсь Інститут літератури. Так от що я хочу зауважити : цю частку податку я сплачую і сплачуватиму з почуттям сатисфакції. Це ж для наших дітей, онуків.
М.Ж. - Держава дає гроші на видання однієї – двох(!) книг на рік, а ми видаємо 20-25. А де ми беремо кошти? Ми їх знаходимо, збираємо, шукаємо різні варіанти. Так, дещо видається коштом держави. Ось подивіться, вийшло шість томів академічного зібрання творів Шевченка – літературна спадщина, ще буде п’ять томів мистецької спадщини.
Покажіть мені, хто має сьогодні шість томів повного, тобто акад.. зібрання, хто їх може купити?! Вони видані мізерними тиражами і не доходять до широкої публіки. І якщо, як ото ви сказали, якась людина в селі відщипує від своєї маленької пенсії або заробітної плати якісь податки, і вони десь маленьким струмочком і потрапляють до нас, вона не може купити цих книжок: їхній наклад – 500 примірників, 300, максимум 1000. Що це таке? Розсилаємо по бібліотеках, і навіть не в кожну вони потрапляють! Тому сказати, що академ. інститути розкошують – це велика ілюзія. Дуже прикро, але так воно є.
Л.С. - Я це розумію. Але хочу, щоб почули всі українці, що таке Інстит. літератури.
Не хочу говорити пишні слова, але коли я слухаю Ваші непромінальні розповіді, то маю двоїсте відчуття: з одного боку, вклякаю біля телевізора, коли звучать Ваші округлі дзвінкі слова, живопис Вашої укр.. мови . А з другого боку, мене охоплює паніка: як же мені після Вас, пане Миколо, вести свою авторську телепередачу « Золоте Руно».
І знаєте, як я з цього виборсуюсь? Згадую слова А.П.
Чехова: « Є малі собаки і великі, але це не означає, що малі собаки не мусять гавкати».І до того ж я у вас вчуся, а ще й заздрю.
М.Ж. - (сміється) А будь ласка, це приємно.
Але такі великі перебільшення щодо моєї роботи я сприймаю із почуттям гумору.
Л.С. - От і добре. Смійтеся собі на здоров’я.
А от як Ви були молодим аспірантом і робили на конференціях доповіді, то одразу вміли як зараз, що називається, тримати аудиторію чи це прийшло згодом?
М.Ж. - Як ти переконаний в тому, про що оповідаєш, як воно тебе хвилює, то тоді й утримуєш людей в полі своєї уваги.
Художнє слово – воно завжди образне, завжди благородне.
Але маємо стільки серйозних проблем, що не я їх можу сьогодні озвучувати. Принаймні, не готовий ( скрушно).
От ви сказали, як багато важить слово і згадали М.П. Стельмаха. Я пам’ятаю, як багато людей, вчительок, учнів виучували напам’ять по кілька сторінок з його творів, настільки вони були напоєні отою поетикою українського мелосу, укр.. образним мисленням, які характерні для живої укр. мови. А ось переді мною ваша книга «Мій кіт за тобою скучив», яку я з великою цікавістю прочитав - вона оригінальна в усіх відношеннях. Це спогади про незабутнього, дорогого мені Ярослава Стельмаха. І саме зараз я читаю його п’єси і скажу, що там теж колосальна робота над словом. Боже мій слово «робота» не підходить, велика … насолода образним вираженням української мови. Чудово, я вам скажу!
Л.С. - Пане Миколо, маю до вас одну претензію.
М.Ж. - О, це вже добре.
Л.С.- Встежити за всіма вашими розповідями на телебаченні і по радіо майже неможливо, але мені пощастило захопити багато чого. Я так собі думаю, що я чую вас більше, ніж ви себе. Так щодо претензії: Ви маєте помічників, і це великий гріх не видати все на дисках, це ж не так дорого. Для Міністерства Освіти, радіо, телебачення, для широкого загалу і, найголовніше - це ж така задопомога нашим викладачам, вчителям.
М.Ж. - І у мене до себе претензія: оце сиджу зараз, а вже мушу бігти. І так кожен день, не те що дня, години вільної немає.
Л.С. - Перепрошую, М.Г., (сміється) встигнете з козами на торг.
М.Ж. - І це правда.
З Вашого дозволу, ще декілька слів про інститут: зараз ми завершуємо роботу над 20- томною історією укр. літ, де вже буде вся літ. , всі письменники, де б вони не жили, де б вони не творили. І що надважливе: вийшов указ Президента про будівництво наук.- дослід. культурно-інформаційного центру « Шевченківський Дім», бо не маємо сьогодні нормального, за всіма умовами зберігання, сховища для рукописів. Це є велика проблема, велика біда.
Л.С. - Нарешті. Я ж пам’ятаю, М.Г., Ви особисто неодноразово з тим зверталися і до президента Кучми.
М.Ж. - Чим більше я займаюсь укр.. літ., тим більше захоплююсь і вражаюсь: скільки талант. письменників дала Україна для свого народу і світові. На жаль, світ ще не знає тої унікальної спадщини.
Не було в нас періоду, навіть у найтяжчих умовах, коли б укр. літ., культура не розвивалися. Уявіть собі, Пант. Куліш ще в XIX ст., в часи заборони мови вважав, що культура є той фундамент, та основа, на яких може повстати незалежна Україна.
Л.С. - А наразі ще декілька запитань.
Я знаю, що Ви працелюб, трудоголік, кожної вільної хвилини біжите до столу( не раз спостерігала), а як ваша дружина, пані Галина, не гнівається на Вас, що мало приділяєте їй часу?
М.Ж. - Вона ж мене розуміє, розуміє, що це моя каторга.
Л.С. - Солодка каторга.
М.Ж. - Яка там солодка! Ви думаєте, що я з такою радістю сідаю і пишу. Не хочу обдурювати – немає у мене такого натхнення і великого бажання. Заставляю себе, мушу.
Л.С. - Пробачте , М.Г., але ми із Станіславським Вам не віримо. Примушувати себе на щоденну роботу протягом багатьох років – це подвиг.
М.Ж. - Та який там подвиг. Оце сиджу і півдня пишу, що мені треба зараз зробити. Боже мій милий! Передмову до трьохтомника Шевченка, передмову до 20-томника Вінниченка, написати про Івана Чандея, про Дмитра Павличка, передмову до п’єс Ярослава Стельмаха, планові наукові розвідки і книги. А скільки ще треба, я вже не пам’ятаю! Це вже неможливо. Ото складаю ті списки, одне викреслюю, а три – з'являються. Так що ніякої тут радості не-ма-є. Суцільні проблеми.
Л.С. - І все ж таки дозвольте Вам не повірити.
М.Ж. - Ну то й добре.
Л.С. - Спасибі вам, М.Г. , за цю зустріч. Ходіть здорові, на хліб щоденний ви заробляєте чесно, заробляйте й далі на Царство Боже, бо й справу ви робите божеську.
«»»»»»»
P.S. Коли я думаю про М.Г. Жулинського, то усвідомлюю, що такі як він, повертають нам , українцям, гідність, і ми розуміємо, починаємо розуміти, що ми не Малоросія, а велика-велика Русь. Сама історія України-Руси, України, промовляє, кричить до нас із сторінок праць наших літературознавців. Їхнє натхнення передається нам усім, збуджує і пробуджує нас.
І на останок хочу сказати: «Vivat Akademia!» Слава Академії!
